|
Українська діаспора в світі (західна і східна) Назву «діаспора» (з грецької — розпорошення, розсіяння) запозичено від євреїв, які так називали здавна всіх євреїв поза Палестиною. Під українською діаспорою розуміють усіх українців поза політичними кордонами України, які почувають духовий зв'язок з Україною. Українська діаспора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв'язок з Україною. Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації. 2. Історія До 1880 року Вже на початку 18 ст. жила нечисленна політична еміграція в Туреччині і на Заході після поразки під Полтавою (1709). На початку другої половини 18 ст. постали українські хліборобські колонії в тодішній Угорщині (кілька тисяч закарпатських українців оселилося в Бачці та Сремі, в сучасній Сербії). Після зруйнування Запорізької Січі частина козаків перейшла до Добруджі (в межах Османської імперії). Але значно більше селян переселювалося на Надволжя й Урал, де вони створили великі українські острови серед російської більшості. Згодом, невеликі українські колонії постали у європейських столицях: Відні, Будапешті, а також у Римі. В 1880 році, українська діаспора налічувала близько 1,2 млн осіб: 0,7 млн українців в європейській Росії; 0,2 млн українців в Австро-Угорщині; 0,1 млн українців в Азійській Росії; 0,1 млн українців в Америці. Це становило 4,6% всіх українців у світі. Себто, всіх українців в 1880 р. було біля 24 млн. чол., в т.ч. на українських етнічних землях проживало 22,8 млн.чол. 1880-1920 pp. На останню чверть 19 ст. припадає початок масової еміграції українців: з Австро-Угорщини до Америки; і з Російської імперії — за Урал, до Азії. Причиною еміграції було аграрне перенаселення. Законодавство не робило перешкод виїздові. Другорядне значення мала еміграція близько 10 000 українських селян з Галичини до Боснії (кінець 19 ст.), яку стимулювала австрійська влада по окупації Боснії. Близько 15 000 українських селян з Галичини та Буковини переїхало до Росії під впливом російської агітації (майже всі вони повернулися). До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії — з Холмщини й Підляшшя (та майже масово євреї з усіх українських земель). Частина емігрантів поверталася на рідні землі (рееміграція); наприклад, на 393 000 українців, які емігрували до 1909 року до США, повернулося 70 000; з,2 млн емігрантів до Азії — близько 0,5 млн повернулось. Початок еміграції за океан датується 1877 роком. Вона була скерована до США, переважно на заробітки в промисловості й на будовах. З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії (штат Парана) й Аргентини (провінція Місіонес). Разом до Першої світової війни виемігрувало до Америки близько 500 000 українців, поділено так: до США - близько 350 000 українців; до Канади - близько 100 000 українців; до Бразилії й Аргентини - близько 50 000 українців. В 1914 р., українська діаспора за океаном приблизно становила 700-750 тисяч людей, поділено так: в США - 500 000 - 550 000 українців; в Канаді - понад 100 000 українців; в Бразилії - близько 50 000 українців; в Аргентині - 15 000 - 20 000 українців. Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-Католицькій Церкві. Це створило греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Вимоги самодопомоги серед заокеанської еміграції, як також приклад організованости чужомовного оточення диктували українцям створити цілу мережу власних рел., братсько-допомогових, осв., госп. і громадяно-політичних організацій та установ у США, Канаді, Бразілії й Аргентині. Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які зберігали зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині. Звідти приходили книги, преса, приїздили священники, культурній діячі для праці серед поселенців, а також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали на Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили тих людей свого становища, що залишилися вдома. Треба згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал не брала участі більшість емігрантів з Закарпаття й Лемківщини, які творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію. Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді, особливо активізувалася під час першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатьська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції. Українська діяспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 р., в Російській Імперії жило в діаспорі 1 560 000 українців, поділено так: В европейській частині 1 232 000 українців: на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців; на неукраїнські частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців; понад 150 000 українців в розпорошенні в Бесарабії. в азійській частині 311 000 українців: на Закавказзі 117 000 українців; У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії. Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створили організованого власного життя на новій території і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини), власних організацій там не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації україського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України. 1920-1945 pp. Перша світова війна й поразка у визвольних змаганнях викликали першу масову українську політичну еміграцію. Вона зміцнила існуючу українську діяспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, госп.-професіних і культурних профілем. Дотогочасна, здебільша заробітчанська еміграція одержала громадяцький й інтелектуальний провід у всіх країнах української діяспори, включно з утворенням нового осередку в Манчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середна і західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діяспору, а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах у висліді мирових договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діяспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя). Поміж українських осередками української діяспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичних організації і рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діяспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Госп. Академія) були спільними організаціями для української діяспори, а почасти й для українських земель. Єдиною спробою понадпартійного громадяцького об'єднання була Головна Еміграційна Рада з осідком у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадяцькій централі (комітети, ради), і то не особливо сильні. У 1920-х pp., українська діяспора почасти підтримувала зв'язки з підрадяньськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українкого суспільного життя і культури, все це припинилося, виняток становили кілька сов'єтофільських груп у Канаді й США. Натомість канадцька і американська українська діяспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях. Кількість політичних еміграції зменшилася з серед 1920-их pp. через повернення частини емігрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміграцію за океан (особливо до Канади) і переїзд декого до УРСР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі економічних відносини зменшили і значення політичної еміграції, зокрема культурної. По перерві під час війни, з 1920-1921 відновилася заробітчанська еміграція з Західних Українських Земель за океан і постала нова у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до США і Бразілії, які обмежили іміграцію; натомість збільшилася до Аргентіни, Франції, Парагваю й Уругваю, у малій кількості до Бельгії. Економічна криза припинила майже цілком еміuрацію у 1931-1934 pp., пізніше вона відновилася, але у менших розмірах. Найбільша еміграція була за 1920-1939 pp. (числа приблизні): до Канади — понанд 70 000 українців; до Аргентини - 50 000 українців; до Франції - 35 000 українців; до США - 15 000 українців; до Бразілії - 10 000 українців; по кілька тисяч до Парагваю й Уругваю. Разом уся українська діяспора була, за винятком СРСР, 1,7 - 1,8 млн, обраховувалася такими (здебільша приблизними) числами: в Америці: в США: 700-800 тисяч українців в Канаді: 250 тисяч українців в Аргентині: 100-120 тисяч українців в Бразілії: 80 тисяч українців у Західні і Центральні Європі: в Румунії (головно в розпорошенні в Басарабії): 350 тисяч українців в Польщі: 100 тисяч українців в Франції: 40 тисяч українців в Югославії: 40 тисяч українців в Чехо-Словаччині: 35 тисяч українців в інших країнах західної і центральної Европи: 15-20 тисяч українців Чисельнішою була українська діяспора на сходу від України на території СРСР. До 1925 р. вона не збільшувалася шляхом іміграції з України, згодом — приблизно до 1932 р.— незначно. Її кількість і розміщення відносно докладно подає радянський перепис 1926 р. За ним в СРСР жило поза межами українських земель 3 450 000 українців: в Європі: 1 310 000 українців 242 000 українців в сусідстві з українською етнічною територією 771 000 українців на Надволжі й Уралі в Азії: 2 138 000 українців 861 000 українців у Казахстані 830 000 українців на Сибірі 315 000 українців на Далекому Сході 64 000 українців у Киргизькій РСР 33 000 українців в середньоазійських республік 35 000 українцівна Закавказзі. В Азії, більшість українців становила переважне число населення у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. На 1-шому січні 1933 р., кількість української діяспори в СРСР можна визначити на 4,5 млн людей (числа більші, ніж офіційні), тоді ж в Америці жило 1,1-1,2 млн українців, в Європі поза СРСР — 0,6 млн українців,разом з Бесарабією, яка 1940 р. відійшла до СРСР. За переписом 1926 р. близько чверть українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97% українців у діяспорі були селяни і жили назагал у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північному Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло деяке число українських шкіл, виходило кілька газет, мали місце гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, а згодом голоду зріс приплив українців до Азії, які тут шукали захисту. Чимало їх наплинуло за війни у висліді евакуації — головне до пром. районів; іншрю категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, заслані на поселення в Сибіру. Українська діаспора (1931 рік) Країна | Чисельність (тисяч) Радянські республіки | 9 020 Польща | 6 876 Румунія | 1 200 США | 750 Чехословаччина | 650 Канада | 400 Решта держав | 368,5 Всього | 19 264,5 В самій УРСР на цей час проживало 25 300 278 українців. 1945-1991 рр. Поза межами СРСР і Східної Європи Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945 р. Друга хвиля політичної еміграції відразу по війні опинилася в Німеччині й Австрії у числа понад 250 000 українців, а в кінці 1940-их рр. і на початку 1950-их pp. розселилася по різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, деякий час у Тунісі (Бен-Метір), Венесуелі та зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразілії, Аргентині й Парагваї. В Європі залишилося близько 50 000 українців, що утворили нову сильну українську групу в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах. З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії за океан пожвавилося все організоване життя української діаспори у Америці і Зхідні Європі. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в Європі; паралельно діяла Панамериканська Українська Конференція, що об'єднувала громад центраці Північної і Південої Америки. Після довшої підготови в листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об'єднував всі крайові і міжкрайові українські централі. Хоч Секретаріат СКВУ був лише координуючою установою і бракував йому як фінансової бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як репрезентанта української діаспори незаперечний і визнаний колами руху опору на Україні. Разом з цим постав ряд інших організацій: молодіжних, жіночій, кооп., осв. й іншій. Вони оформили свої централі у маштабі всієї української діаспори, що сприяв координації дії та унапрямлюе громад життя для всіх українців поза комуністичних сферою впливу. Політична умови не сприявило налагодженню співпраці з організованим життям української меншостей у Східної Європі. У західному світі, між окремими країнами української діаспори існували культурні співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Головний такий обмін відбувався між Західною Європою й Північною Америкою. Науковні установи гуртували українських науковців: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ, Гарвардський і Канадський інстити українських студій. Бракував українському діаспорі відповідних педагочних центрів, центр. видавництва, спільної пресової трибуни й пресового бюра. Найсильнішою ланкою пов'язання українському діаспорі була Церква і релігійне життя. Заходи щодо організації оформлення єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх. Українській православній церкви перебували між собою (і то не всі) у молитовному зв'язку. Тільки Українська Православна Церква (УПЦ) в США і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) в Європі, Південій Америці та Австралії дійшли єдности на початку 1970-х pp. Зусилля Української Католицької Церкви оформити спільно синодальне управління і патріархальний устрій натрапляли довгий час на труднощі; щойно 1980 р. синоди української католиської ієрархії були визнані Ватиканом. Українська євангелики-баптисти також оформили свій центральний орган — Всеукраїнський Євангельсько-баптистське Об'єднання. Поряд з інституційним оформленням українська діаспора відбулося ідеологічна кристалізація, шукання концепцій щодо взаємин між українською діаспору й Україною, як і щодо власного обличчя і цілій українській спільноти за кордоном. Загально переважає погляд, що українська діаспора повинна становити моральну, національну і культурну єдність з Україною. Головна мета політичної еміграції стала програмою української діаспори її антирадянською і протиросійською (в розумінні антиімперіалістичному) наставлення було дуже виразне. Спроби радянських органів нейтралізувати таке наставлення не дали успіхів. Народжена в нових країнах поселення генерація уважала їх за свою батьківщину; вона інтегрована у їх життя, а свої етнічні спільноти бажала зберегти як вислів окремої культурної спадщини. У наслідок природного процесу інтеграції у нове середовище, поступового віддалення від України, а подекуди й ізольованості — творяться окремі типи спільнот і культурних станів: югославських, канадських, бразильських. Це помітне навіть в їхних українських говорах. Ступінь етнічної, свідомости і плекання культурного самобутности досить різний — від свідомости свого походження і готовости продовжувати існування української діаспори до намагання творити кращу Україну за кордоном. З метою посилити українську свідомість і розумово підбудувати українську субстанцію, різні установи і преса намагали створити виховну систему української діаспори через шкільництво, організації молоді, літературу тощо. В межах СРСР і Східної Європи В Східній Європі, українська діаспора була поділена так: у Польщі: 200-300 тисяч українців у Чехо-Словаччині: 120-150 тисяч українців у Румунії: 100-150 тисяч українців у Югославії: 45-50 тисяч українців У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині й напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найбільші в Югославії. Найчисленнішою була українська діяспора в Польщі. Вона складалася з українців: які залишилися на тих західних окраїнах України, що на підставі радянсько-польського умови були приєднані до Польщі, не переїхали до УРСР і не були вивезені (їх кількість невелика); які поляки переселили на західні і північні землі Польщі, які до 1945 р. належали до Німеччини. Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території і мали досить широкі права, але вони жили і в Чехії на понім. землях. Українці в Румунії жили на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина) і в розпорошенні. Українці в Югославії жили головне в Бачці, Сремі і Боснії. Свою церквону організацію українці мали лише в Югославії (Крижевецька єпархія) і на Пряшівщині. У цих країнах існувало найбільші видавничі і взагалі культурної можливості. У найгіршому становищі перебувала українська діяспора в СРСР. Хоч кількісно вона перевищував решту української діяспори у світі, проте не користувалася жодними гарантованими правами й інституційними засобами національного життя. Становище понад 6 млн. українців, розпорошених по всіх республік СРСР, нагадує царські часи до 1905 р. Якщо до 1930-х pp. існувала деяка преса, шкільництво, принаймні на суміжних українських етнографічних землях поза УРСР і на Далекому Сході, то з середину 1930-х pp. все це ліквідовалось. Навіть для значної частини українців, що жили у Москві, Ленінграді в числі кількох сот тисяч, не було жодних українських клубів, театру, шкіл, радіомовлення. Преса і книги доходили з України в обмеженій кількості, в кіосках їх не було (поза Україною була тільки єдина українська книгарня в Москві). За радянськими соціологічними дослідженнями в Сибірі 27% українців ще читали українську пресу, виписувану з України, але, мабуть, тільки час від часу. Іноді заїжджала з України мистевські ансамблі, а часом до програми місц. самодіяльних гуртків потрапляла українська репертура. Все це відбувалося скорше по лінії популяризації «багатонаціональної радянської культури» і творення «радянського народу», чим прикривалось посилена русифікація. Ступінь вживання української мови в Сибірі, наприклад, був нижчий, ніж серед українців поселенців у Канаді чи Бразілії. У 1970-х pp., як виявили радянській опити, ще 38% українців населення розмовляли українською мовою. Але зберігалося ще різні етнографічні побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, народні страви. У 1970-х pp. між сибірськими українцями було 82% мішаних подруж, здебільша російсько-українськи, хоч у багатьох випадках діти залишалися українцями. Брак національного культурного життя, як і мішані подружжя, призводили до поступової асиміляції, якій сприяв й урядова політика русифікації. Чисельний стан української діаспори У західному світі, тільки в Канаді подають урядові переписи населення докладне число осіб українського походження. В СРСР переписи подають, правда, число українців за національністю і мовою, але (зокрема переписи 1959 і 1970 pp.) не вірно (особливо українська діяспора в Європі на пограниччі з Україною). В 1970 p., українська діяспора була поділена ось так: В СРСР: офіційно 5,1 млн українців поділено на в Європі: 2,8 млн, в Азії: 2,3 млн. У Східні Європі (поза СРСР): 465-650 тисяч українців поділено на Чехо-Словаччина: 120-150 тисяч українців Польща: 200-300 тисяч українців Румунія: 100-150 тисяч українців Югославія: 45-50 тисяч українців В Середній і Західній Європі: 88-107 тисяч українців поділено на Австрія: 4-5 тисяч українців Німеччина: 20-25 тисяч українців Франція: 30-35 тисяч українців Бельгія: 3-5 тисяч українців Великобританія: 30-35 тисяч українців В Америці й Австралії: 2 181 — 2 451 тисяч українців поділено на США: 1 250 — 1 500 тисяч українців Канада: 581 тисяч українців Бразілія: 120 тисяч українців Аргентина: 180-200 тисяч українців Парагвай: 10 тисяч українців Уругвай: 8 тисяч українців Інші: 2 тисяч українців Австралія і Нова Зеландія: 30 тисяч українців В той час, приблизна кількість осіб українського походження в діяспорі в СРСР може буте на 10-12 млн (у тому числі в Азії — 7-9 млн); звичайно, це є максимальне число і більшість їх цілком зрусифікована. Після 1991 р. З незалежністю України, українці переселяються в Португалію, Іспанію, Чехію, Італію через непевний економічний стан в Україні. Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації. Українська діаспора (2004 рік) Країна | Чисельність (тисяч) | Регіони проживання Росія | 4 363 - 5 000 | В Москві, Санкт-Петербурзі, в районах Курська, Воронежу, Саратова, Самари, Астрахані, Владивостоку, Кубані (Краснодарський край), Дону, від Оренбургу до Тихого океану, в Закаспійській області, в Приморській Краю над рікою Усурі, в Амурській області («Зелений Клин») Казахстан | 896,2-2 400 | На півночі, промислові центри. США | 500-2 000 | Штати: Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Массачусетс, Коннектикут, Огайо, Іллінойс, Мічиган, Міннесота, Меріленд, Флорида, Каліфорнія, Техас, Вісконсін Канада | 1 000 | Провінції: Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек, Британська Колумбія Молдова | 600,4-650 | Придністров'я, Кишинів Польща | 360-500 | Регіони: західна і північна частини Польщі (воєводство Ольштинське, Щецінське, Вроцлавське, Гданське, Познаньське) Білорусь | 291-500 | Брестська, Гомельска області. Аргентина | 100-250 | Провіції: Буенос-Айрес- Місійонес, Чако, Мендоса, Формоса, Кордова, Ріо-Негро Бразилія | 50-350 | Штати: Парана, Сан-Пауло, Санта-Катеріна, Ріу-Гранді-ду-Сул Узбекистан | 153,2 | Промислові центри. Румунія | 70-250 | Регіони: Південна Буковина (Сучавщина), Мармарощина, Банат, Південна Добруджа. Киргизстан | 108 | Промислові центри. Словаччина | 40-100 | Регіони: Східна Словаччина, місто Пряшів Латвія | 92 | Промислові центри. Португалія | 66 | Промислові центри. колишня Югославія | 60 | Регіони: Воєводіна (Бака), Боснія, Хорватія, (Славонія) Грузія | 52,4 | Промислові центри. Чехія | 50 | Судети. Естонія | 48 | Промислові центри. Литва | 44 | Промислові центри. Туркменістан | 35,6 | Промислові центри. Франція | 35 | Регіони: Центральна, Східна, Південно-Західна і Північно-Західна Франція. Великобританія | 35 | Графства: Ланкашір, Йоркшір, Центральна Англія, Південна Англія, Шотландія. Австралія | 35 | Штати: Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна і Західна Австралія. Азербайджан | 32,3 | Промислові центри. Німеччина | 22 | Землі: Баварія, Баден-Вюртемберг, Гессен, Північний Рейн-Весфалія, Нижня Саксонія. Парагвай | 12 | Регіони: поблизу колонії Фрам, Сандови, Нової Волині, Богданівки, Тарасівки. Уругвай | 10 | Регіони: Монтевідео, Сан-Хосе, Пайсанду. Вірменія | 8,3 | Промислові центри. Австрія | 6 | Регіони: Відень і його околиці. Бельгія | 5 | Регіони: Середня і Східна Бельгія. Угорщина | 3,00 | Регіони: басейн середньої течії річки Тиса. Венесуела | 3,00 | Регіони: Каракас, Валенсія, Маракан. Нідерланди | 0,6 | Регіони: поблизу кордону з Німеччиною. Нова Зеландія | 0,5 | Регіони: Крайстчерч, Окленд, Веллінгтон. Чимало українців живе на російському прикордонні: де українці становили за переписом 1926 року 36% всього населення і можна говорити про мішану російсько-українську територію на півночі Слобожанщині серед російської більшости на Дону на східному Передкавказзі (у східній частині Краснодарського краю і в Ставропільському краї); мішаним українсько-російсько-білоруським краєм північну Чернігівщину (Стародубщину) На заходних околицях України чимало українців живе на румунському і словацькому прикордонні. Кількість українців у діаспорі зазнає постійних змін: до 1939 року (а частково й згодом) вона збільшувалася завдяки новому припливові з України (звичайно, також завдяки природному приростові), зменшується через повернення (рееміграцію) в Україну та (зокрема, в третій і дальших генераціях) через асиміляцію та денаціоналізацію. |
12 Февраля 2013
У К А З
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про присвоєння почесних звань України
працівникам зв'язку
За вагомий особистий внесок у забезпечення споживачів
засобами і послугами зв'язку, високий професіоналізм присвоїти
почесні звання:
'ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК СФЕРИ ПОСЛУГ УКРАЇНИ'
БОГАЧИКУ - електромонтерові Хотинського
Івану Васильовичу районного вузла електрозв'язку,
Чернівецька область
БОДНАР - начальникові відділення зв'язку
Юлії Петрівні Антрацитівського районного вузла
зв'язку, Луганська область
ГЕТАЛУ - начальникові цеху Валківського
Андрію Михайловичу районного вузла електрозв'язку,
Харківська область
ГОРОХ - листоноші Білозерського районного
Наталії Михайлівні вузла зв'язку, Херсонська область
ГРАБОВИЧУ - головному інженерові Львівської
Василю Григоровичу міської телефонної мережі
ГРИЦИШИНУ - електромонтерові Хмільницького
Василю Петровичу районного вузла електрозв'язку,
Вінницька область
ДАНИЛЮКУ - електромонтерові Коростишівського
Борису Олександровичу районного вузла електрозв'язку,
Житомирська область
ЗЕЛЕНСЬКІЙ - листоноші Кременчуцького міського
Людмилі Миколаївні вузла зв'язку, Полтавська область
КОВТУНУ - генеральному директорові обласного
Ярославу Петровичу підприємства поштового зв'язку
'Івано-Франківськпошта'
КОЛОТИЛУ - провідному інженерові обласного
Івану Івановичу підприємства електрозв'язку
'Чернігівтелеком'
КОНОПЛЕНКУ - бригадирові електромонтерів
Івану Петровичу Буринського районного вузла
електрозв'язку, Сумська область
КРАВЕЦЬ - начальникові Сільницького відділення
Марії Григорівні зв'язку, Тульчинський район,
Вінницька область
КРАСОВСЬКОМУ - електромеханікові Сторожинецького
Георгію Миколайовичу районного вузла електрозв'язку,
Чернівецька область
ЛИСЕНКО - сортувальниці Кіровоградського
Раїсі Михайлівні поштамту
ЛУГОВСЬКОМУ - електромонтерові Київської міської
Миколі Юхимовичу радіотрансляційної мережі
МАЛИНОВСЬКОМУ - електромонтерові Павлоградського
Володимиру Антоновичу районного вузла зв'язку,
Дніпропетровська область
МІЛЯКУ - листоноші Одеського поштамту
Ярославу Миколайовичу
МУСІЄНКО - телеграфістці Підволочиського
Галині Олександрівні районного вузла електрозв'язку,
Тернопільська область
НИКИТЮК - листоноші Луцького районного вузла
Любові Петрівні зв'язку, Волинська область
ПАВЛУСИКУ - начальникові відділення зв'язку
Івану Андрійовичу с. Старий Олексинець, Кременецький
район, Тернопільська область
САВЧУКУ - генеральному директорові обласного
Дмитру Саніфоновичу підприємства електрозв'язку
'Хмельницьктелеком'
СУДНІКОВУ - інженерові технічного вузла N 3,
Дмитру Яковичу Українського підприємства 'УКРТЕК',
м. Луганськ
ТЕРЕЩУКУ - електромонтерові Гощанського
Борису Степановичу районного вузла електрозв'язку,
Рівненська область
ХОЛІНУ - інженерові підприємства 'Український
Олександру Леонідовичу мобільний зв'язок', м. Київ
ЧЕПІЗІ - начальникові управління Міністерства
Лідії Сергіївні зв'язку України, м. Київ
ШВИДКО - начальникові відділення зв'язку
Раїсі Олексіївні міського підприємства поштового
зв'язку 'Севастопольпошта'
'ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ НАУКИ І ТЕХНІКИ УКРАЇНИ'
ГОФАЙЗЕНУ - начальникові відділу Українського
Олегу Вікторовичу науково-дослідного інституту радіо
та телебачення, доктору технічних
наук, професору, м. Одеса
'ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК НАРОДНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ'
ЗАХАРЧЕНКУ - проректорові Української державної
Миколі Васильовичу академії зв'язку імені О.С. Попова,
доктору технічних наук, професору,
м. Одеса
МУХІНУ - директорові Київського коледжу
Олександру Михайловичу зв'язку
'ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ'
ГОРТОВЕНКУ - водієві автомобіля міського
Леоніду Олександровичу підприємства поштового зв'язку
'Київпошта'
'ЗАСЛУЖЕНИЙ РАЦІОНАЛІЗАТОР УКРАЇНИ'
КИРДІ - провідному інженерові міського
Миколі Павловичу державного підприємства
'Київелектрозв'язок'
'ЗАСЛУЖЕНИЙ БУДІВЕЛЬНИК УКРАЇНИ'
ШЕВЧЕНКУ - монтажникові зв'язку - спаювальнику
Віктору Олексійовичу Київського підприємства N 2
акціонерного товариства 'СВЕМОН'
Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 16 листопада 1995 року
N 1058/95 |
11 Февраля 2013
Новини Тернопільської обласної державної адміністраціїПрисвоєно почесне звання 'Мати-героїня'Президент України Віктор Ющенко підписав Указ 'Про присвоєння почесного звання 'Мати-героїня'. Серед тих, кому присвоєно це почесне звання, є й представниці нашої області.Зокрема, за материнську самовідданість, народження і виховання дітей, забезпечення умов для всебічного їх розвитку почесне звання “Мати-героїня” присвоєно: Бабій Надії Вікторівні – матері восьми дітей, м. Тернопіль, Баглай Марії Петрівні – матері дев’яти дітей, с. Хоми Збаразького району, Беркиті Любові Степанівні – матері семи дітей, с. Івачів Горішній Тернопільського району, Бобрик Антоніні Василівні – матері п’яти дітей, с. Старий Олексинець Кременецького району, Букачевській Надії Петрівні – матері шести дітей, м. Тернопіль, Булишин Ірині Олександрівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Возняк Оксані Аркадіївні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Воробець Галині Річардівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Горайській Любові Василівні – матері семи дітей, м. Тернопіль, Душенько Галині Олександрівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Журавець Іванні Миколаївні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Кривій Марії Дмитрівні – матері десяти дітей, м. Тернопіль, Куриляк Галині Петрівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Лисенко Оксані Іванівні – матері шести дітей, с. Старий Олексинець Кременецького району, Мартинюк Ганні Іванівні – матері дев’яти дітей, с. Верещаки Лановецького району, Мельниковій Галині Іванівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Мрикало Марії Петрівні – матері шести дітей, м. Тернопіль, Поливці Галині Володимирівні – матері шести дітей, м. Тернопіль, Романишин Надії Йосипівні – матері шести дітей, м. Тернопіль, Рудак Надії Федорівні – матері п’яти дітей, с. Старий Олексинець Кременецького району, Слоті Надії Михайлівні – матері чотирнадцяти дітей, с. Високе Монастириського району, Станько Ользі Михайлівні – матері п’яти дітей, с. Байківці Тернопільського району, Теліко Марії Степанівні – матері шести дітей, м. Тернопіль, Цимбалістій Вірі Федорівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Ціник Олександрі Петрівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль, Шуст Марії Іванівні – матері п’яти дітей, м. Тернопіль. 2007-03-03 12:01:00+02 |
11 Февраля 2013
|
| Закрыть |
